Одеський припортовий завод: що далі?

Багато говорити про надзвичайну важливість Одеського припортового заводу немає необхідності. Крім того, що підприємство є унікальним хімічним комплексом, збудованим «на транспортній трубі та причалах порту», стабільне функціонування підприємства має кумулятивний ефект для надходження портових зборів, утримання робочих місць, розвитку Южненського регіону в цілому.

Останні дві спроби продажу Одеського припортового заводу засвідчили, що держава, на жаль, ще не здатна забезпечити проведення «індивідуальної»приватизації, яка полягає не лише у залученні міжнародних фінансових та юридичних радників і підготовці пакету конкурсної документації англійською мовою, але й, в першу чергу, передбачає формування стратегії продажу, від якої мають залежати всі рішення стосовно подальшої долі проекту. Умовно кажучи, якщо стратегія б передбачала продаж за якомога вищу ціну, то й всі зусилля були б направлені не на швидкий продаж, а на передприватизаційну підготовку підприємства, відновлення його стабільного фінансово-майнового стану. Якщо ж по факту об’єкт не готовий, то й виставляти його на продаж немає жодного сенсу і потрібно вчасно приймати важкі рішення, навіть якщо від них залежить наповнення порожнього бюджету.

Чи була стратегія? Здається, що ні. Це, в першу чергу, питання до уряду, бо центр прийняття рішень з приватизації Припортового знаходився саме там. Об’єкт двічі виставлявся за надзвичайно короткий період для такого роду транзакцій часу, і кожного разу не було подано заявок на участь. Видається, що навіть продавці, уряд і Фонд, не вірили в результат.

Другий продаж вже виглядав як невдала спроба перекладення проблемного підприємства на нових власників, при цьому цінові апетити уряду зменшилися в рази. На цей момент вже діяло рішення Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольма, що наклало на підприємство нереальні за мірками України борги. Продати знову не вдалося, а проблем із заводом додалося ще більше – у кінці грудня 2016 року завод зупинився.

Розуміючи, що власними силами та ресурсами держава не відновить роботу, у січні Фонд почав вивчати «план Б», що полягав у передачі у приватні руки хімічного комплексу на умовах оренди або в управління. Також з’явилася перша інформація про плани налагодження роботи за давальницькою схемою.

На початку березня відбулося відновлення роботи заводу саме за давальницькою схемою з компанією ЕРУ Трейдинг. Нафтогаз, в свою чергу, заявив, що давальницька схема незаконна і вони будуть оскаржувати її у суді. В цей час борг перед Остхем Холдінг, який відтягувався довгий час, вже дійшов України. Ухвалою від 06.03.2017 року Южним міським судом Одеської області було визнано та надано дозвіл на примусове виконання на території України арбітражного рішення Стокгольмського арбітражу про стягнення з Одеського припортового заводу 5,24 млрд. грн непогашеного основного боргу та 1,57 млрд. грн неоспорюваної пені.

Так якою ж буде подальша доля припортового заводу? Спробуємо знайти ймовірний розвиток подій. Перший варіант – ще одна (здається вже шоста спроба) приватизації. Цей варіант навряд чи «вистрелить», оскільки має цілу низку об’єктивних та суб’єктивних факторів, що будуть негативно впливати на результат. До об’єктивних факторів відноситься скрутний фінансовий стан підприємства, величезні борги, висока ціна на сировину. За таких обставин потенційні покупці навряд чи приймуть рішення щодо участі у конкурсі. До суб’єктивних факторів можна віднести діяльність фінансово-промислових груп, перманентно зацікавлених у зриві будь-якої приватизації заводу, низький рівень системи державного управління, в якому переважає ручне керування, відсутність логіки у прийнятті рішень та, зазвичай, корупція, яку в Україні ще ніхто не відміняв.

Прикладом бюрократичного негнучкого підходу з попереднього продажу, може слугувати одна з умов договору купівлі-продажу, безальтернативно запропонована учасникам конкурсу, яка передбачала розірвання договору у зв’язку з банкрутством приватизованого підприємства. І це було запропоновано інвесторам у той час, коли борги підприємства перевищили вартість, за якою він був виставлений на конкурс.

Сьогодні складно робити прогнози щодо другого варіанту – запровадження «антикризових заходів» з відновлення виробництва. Є всі передумови говорити про те, що довго завод не зможе стабільно працювати в такому режимі. Наприкінці літа ціни на головний чинник собівартості виробництва – газ, мають піти вгору, бо Європа і Україна розпочнуть інтенсивну підготовку до опалювального сезону. Поряд із цим непередбачуваною буде політика Нафтогазу, який у своїх відносинах з урядом стає більш принциповим і наполегливим. Слід нагадати, що Одеський припортовий завинив Нафтогазу теж немалу суму (понад 1 млрд. грн.), яка виводить Нафтогаз за другу сходинку серед кредиторів заводу. До того ж Нафтогаз вже зробив заяву про оскарження «давальницької» угоди, укладеної заводом та компанією ЕРУ Трейдинг.

Цілком ймовірно, що з часом на перший план вийде третій варіант – банкрутство. Нажаль Україна ще не знає випадків успішної санації великих підприємств державного сектору економіки. Завдяки кризі у системі державного управління, реалізувати такий проект видається так само неможливо, як і приватизувати завод. Проте такий розвиток подій засвідчить поразку уряду та потягне за собою ще більшу політизацію навколо припортового заводу.

Не дивлячись на невтішні висновки та прогнози, опускати руки не можна. Здається, що найголовніше у цій ситуації має бути забезпечення адекватної оцінки ситуації, формування бази для прийняття реалістичних рішень на майбутнє.

Що ж стосується минулого, то вже сьогодні все частіше у експертному середовищі починають лунати закономірні питання: хто конкретно буде нести відповідальність (політичну чи, навіть, кримінальну) за перетворення одного з найефективніших підприємств країни у головну біль, від якої практично неможливо здихатися без скандалів та фінансових втрат?


Андрій Підгайний, партнер